Читать онлайн книгу "Коліївщина. 1768"

Колiiвщина. 1768
Ю. В. Белочкiна


Знаменитi подii iсторii Украiни
Селянсько-козацьке повстання на Правобережнiй Украiнi пiд проводом Максима Залiзняка та Івана Гонти, що отримало назву Колiiвщина, стало найвищим злетом украiнського нацiонально-визвольного руху в XVIII столiттi. Колii (так називали повстанцiв) виступали не тiльки проти феодального, нацiонального та релiгiйного поневолення, iхньою головною метою було вiдновлення незалежноi Украiнськоi держави – Гетьманщини.





Ю. В. Белочкiна

Колiiвщина. 1768





Вступ


Історiя визвольноi боротьби народу Украiни проти польських загарбникiв була i залишаеться полем для дискусiй iсторикiв та полiтикiв. У творах польських iсторикiв Колiiвщина зображена крiзь призму нацiональних iнтересiв польськоi держави. Крiм того, подii тих лихих рокiв практично не описанi у мемуарнiй лiтературi, бо дуже мало реальних свiдкiв тих страшних подiй були письменними. Але такi свiдчення все-таки збереглися. Насамперед треба згадати спогади двох дiтей губернатора багатостраждальноi Уманi Младановича. Вiсiмнадцятирiчна Веронiка та ii семирiчний брат Павло були врятованi сотником Гонтою, який перейшов на бiк бунтiвникiв-колiiв. Так, вони були свiдками подiй в Уманi, але спогади Веронiки (у шлюбi Кребсовоi) були написанi у 1827 роцi, тобто майже через 60 рокiв пiсля уманськоi рiзанини. Мабуть, тому згадуванi подii описанi не дуже послiдовно, а деякi факти, прiзвища та цифри переплутанi. А спогади ii брата, Павла Младановича, скорiше присвяченi особi його батька й насамперед мають на метi викликати спiвчуття нащадкiв до нього та ненависть до «кровожерних гайдамакiв».

Найбiльш цiкавим та цiнним документом того перiоду вважаеться рукопис дрiбного польського шляхтича Лiппомана. Його спогади були записанi майже одразу пiсля уманських подiй, але треба мати на увазi, що вiн не був iх безпосереднiм свiдком. Повернувшись до Уманi через деякий час пiсля рiзанини, Лiпоман почав збирати свiдоцтва учасникiв цих подiй. Але при цьому його рукопис не е збiркою доповiдей свiдкiв, вони злитi в едине переповiдання про страхiття, вчиненi в Украiнi.

Зобразив уманську трагедiю в «Щоденнику уманськоi рiзнi» i А. Мощенський, який, однак, теж не був свiдком тих подiй. Вiн приiхав в Уманщину 1775 року i зiбрав свiдчення очевидцiв. Як i Лiппоман, вiн надав iм форми лiтературного твору, передавши свое бачення подiй. Мощенський показав уманськi подii як особисту помсту Мельхiседека Значка-Яворського. «З бажання помсти на поляках, – пише Мощенський, – за свого сестрiнця, посадженого поляками на паль, намовляе вiн [iгумен Мельхiседек] Залiзняка i його товаришiв, щоб вони пiдняли релiгiйну вiйну проти Польщi, бо поляки зорганiзували конфедерацiю в Барi проти iх вiри i на великому пергаментному паперi написав вiдповiдний для того «указ» царицi, пiдфальшували ii пiдпис i печатку». Про цей цiкавий документ ми ще поговоримо пiзнiше.

Цiнним мемуарним джерелом можна вважати й анонiмну польську поему, яку вiдкрив у рукописному вiддiлi бiблiотеки Оссолiнських у Львовi Іван Франко i надрукував ii iз своiм коментарем. Вона мае назву «Krotkie opisanie wierszem polskim nieszcz?sliwej kl?ski w catej Ukraine a najszczegolniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Zelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzod zbuntowanego a potym przylaczeniem sie Gaty sotnika umanskiego zmocnionego na polskimi zydowskim narodzie roku 1768 dopelnionej i spraktykowanej, przez studenta szkоl umanskich dla wiecznopomnej calemu swiatu pamieci zebrane i zlozone wierszem». З самоi назви можна зрозумiти суть цього твору – усi бiди вiд iгумена Мельхiседека. Але треба зазначити, що в поемi е чимало iнформацii про учасникiв подiй i ii можна вважати цiнним iсторичним документом. Польський iсторик Т. Корзон теж приеднуеться до цього хору: кровожерний iгумен, введенi в оману «царициним благословенням» холопи. Корзон навiть не припускае можливостi, що украiнськi повстанцi мали якiсь iдейно-полiтичнi мотиви.

Т. Моравський у своiй iсторii Польщi присвятив Колiiвщинi цiлий роздiл i дав йому такий заголовок: «Москалi випускають гайдамакiв».

Найбiльш авторитетний польський дослiдник Колiiвщини Фр. Равiта-Гавронський у своiй двохтомнiй працi зiбрав багато фактичного матерiалу, але в його оцiнцi виявив себе людиною пристрасною. Одну з головних причин гайдамацького руху вiн вбачае… у природi украiнського характеру, бо украiнцi являють собою сумiш монгольських племен з додатком слов'янськоi кровi та несуть у собi найгiршi риси своiх предкiв: схильнiсть до бурлацтва, грабiжництва та кровожернiсть.

А ось що пише у своему iсторичному нарисi Антонi Юзеф Ролле: «Темне духiвництво за Днiпром, релiгiйний антагонiзм, прозелiтична полiтика, ведена на власний розсуд, врештi завелика свобода (!) в селах, розкинених на окраiнах Польщi були головною причиною рiзанини». Завелика свобода! Пiзнiше ми детально розкажемо про порядки в украiнських селах. Вiдданий своiй соцiальнiй групi Ролле твердить: «Гнiт панiв не мiг бути причиною i провокуванням бунту, бо власне на тому теренi гнiту не було (!). Тiльки заслiпленi ненавистю малоросiйськi iсторiографи, зовсiм необiзнанi з мiсцевими умовами, спотворено малюючи долю польсько-украiнського хлопа, можуть розсiвати такi брехнi i вигадки».

Але польськi вченi XX сторiччя мають все ж таки бiльш об'ективний погляд на подii Гайдамаччини. Слiд вiдзначити працю польського дослiдника В. Серчика, який видав свiй твiр про Колiiвщину в 1968 роцi, тобто точнiсiнько через 200 рокiв пiсля тих подiй. Вiн засуджуе тенденцiйний пiдхiд своiх попередникiв та не без iронii пiдкреслюе, що нацiональна приналежнiсть вченого великою мiрою впливала на зробленi ним висновки й оцiнки. Але цей дослiдник занадто вiльно трактуе цiлi та намагання колiiв, наприклад, вiн пише, що в заклику до повстання говорилося про «оборону православ'я, прогнання полякiв, жидiв i унiатiв та приеднання до московськоi держави». З останнiм багато хто з сучасних дослiдникiв не погодиться.

Слiд нагадати, що в оцiнцi Колiiвщини «тон задала» ще цариця Катерина II, яка назвала украiнських повстанцiв у своiй «Чорнiй грамотi» («Указi») вiд 9 липня 1768 року розбiйниками та злодiями. Цi образливi характеристики повторив московський iсторик, поляк за походженням А. О. Скальковський. Інiцiаторами усiх гайдамацьких рухiв, отже й Колiiвщини, вiн вважае запорожцiв, одержимих жагою наживи та анархii.

Вiдомий росiйський iсторик С. М. Соловйов теж вважав, що козацтво мало домiнуючу роль в гайдамацьких рухах, бо «козак не мiг ужитися в згодi з панами», та був переконаний, що гайдамацький рух – особливо повстання колiiв – мав на метi возз'еднання правобережноi Украiни з Московщиною.

В такому ж дусi написана й праця Д. Мордовцева, але вiн вiдкидае можливiсть того, що бунти селян мали не тiльки економiчне, але й полiтичне пiдгрунтя.

Погляд на Колiiвщину авторитетних росiйських iсторикiв мав великий вплив на украiнських дослiдникiв Гайдамаччини. Один iз перших iсторикiв Малоi Росii, тобто Украiни, Д. Бантиш-Каменський, у своiй працi стверджуе, що «пiд iм'ям гайдамакiв розумiеться розбишацька зграя, що складалася з запорожцiв i малоросiян».

Пантелеймон Кулiш, колишнiй член Кирило-Мефодiiвського братства, один з найвидатнiших дослiдникiв украiнського фольклору та iсторii Украiни, прожив довге життя. У молодi роки вiн був товаришем Шевченка та Костомарова, однак, пройшовши через репресивну машину царськоi влади, обрав iншу путь. Пiд впливом лiтературного критика та землевласника М. Грабовського вiн «сполячився» i став пропагандистом iдеi культурноi вищостi Польщi. Вiн вважав, що поляки несли европейську культуру на окупованi украiнськi землi, тому не треба було iм чинити опiр. Ось красномовна цитата:

«Не мечем нам було Польщу воювати
Розумом, талантом, словом тим святим…»

Копiюючи Грабовського, Кулiш з погордою ставився до селянства, вважаючи селян людьми нижчого гатунку. Вiн не соромиться в епiтетах, описуючи гайдамакiв та колiiв:

«Нi, з порядком господарнiм
Бились гайдамаки.
Через лiнощi нетяги.
Через хмiль бурлаки.

Не героi правди й волi
В комишi ховались
Та з татарином дружили,
З турчином еднались.

Утiкали туди слуги,
Що в панiв прокрались,
І, влизнувши з рук у ката,
Гетьманами звались».

У Колiiвщинi, писав Кулiш у своiй тритомнiй працi «История воссоединения Руси», брала участь «уся п'яна голота, усе дурне, лiниве та розпусне… проти колонiзаторiв спустошеного iхнiми предками краю». Натомiсть Кулiш з ентузiазмом прославляе росiйських монархiв. Наприклад, схвально вiдзначав, що Петру І вдалось приборкати запорозьку сваволю, та прославляе Катерину II за зруйнування Запорозькоi Сiчi у «Гiмнi единiй царицi». Сучасники та нащадки засуджували Кулiша, але треба пам'ятати, що це були дiйсно важкi часи для iнтелiгенцii.

Існувала й iнша думка, яку вiдтворив Тарас Шевченко у славетнiй поемi «Гайдамаки». На закиди, що гайдамаки нiбито «розбiйники, злодii», «пляма у нашiй iсторii», Шевченко вiдповiв так:

«Брешеш, людоморе!
За святу правду, волю, розбiйник не стане,
Не розкуе закований у вашi кайдани
Народ темний; не розiб'е живе серце
За свою Вкраiну!»

А в повiстi «Мандрiвка з приемнiстю та й не без моралi» Шевченко пише: «… кожне село, кожний клаптик буде славний на Украiнi, особливо на правому березi Днiпра. В чому iншому, а в цьому моi покiйнi земляки нi трохи не уступали якiй хочете европейськiй нацii, а в 1768 роцi перевершили Варфоломiiвську нiч i навiть першу Французьку революцiю. Одне, в чому вiдрiзнялись вони вiд европейцiв: у них усi тi кривавi трагедii були дiлом цiлоi нацii й нiколи не вiдбувалися через примхи якогось одного пройдисвiта, як от Катерина Медичi, до чого нерiдко допускали в себе захiднi лiберали».

Треба також згадати написаний у 1839 роцi украiнським вченим М. Максимовичем твiр «Сказание о Колиивщине», що мав бути надрукованим у першiй збiрцi альманаху «Киевлянин», та його заборонила цензура, i вiн вийшов аж у 1875 роцi. У своiй працi Максимович реабiлiтуе повстання колiiв та пiдiймае його на вищий соцiально-полiтичний рiвень. «Про нього, – пише Максимович, – збереглось в народi багато переказiв i оповiдань… е ще в Украiнi i старi люди, якi знали Залiзняка i розповiдають про Колiiвщину, як близькi очевидцi. Послухайте iх оповiдань i украiнських пiсень, порiвняйте тодiшне становище Украiни i Польщi з подiями попереднiми i ви побачите, що кривавий подвиг Залiзняка був не просто гайдамацьким розбоем i не випадковим нападом запорожцiв на польськi володiння для грабунку i наживи. Нi, то було вогнедишне виверження народноi помсти i ворожнечi, що цiлий вiк накопичувалась пiд гнiтом Унii, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихiй…»

До такоi оцiнки гайдамацького руху приедналися М. Маркевич в «Истории Малороссии» та M. Костомаров.

Дослiдник кiнця XIX сторiччя Я. Шульгiн використав документи з Коденськой книги, тобто частину протоколiв польського суду над учасниками повстання, для детального дослiдження подiй Колiiвщини, i його «Начерк Колiiвщини» е свого роду виправданням жорстокостi колiiв. «Народнi повстання, – стверджував Шульгiн, – викликанi безперервним гнiтом зi сторони тих, у кого влада та сила, бувають завжди жорстокi. Логiчно, що з тiеi причини не могла не бути жорстокою i Колiiвщина, коли польський гнiт у знову захопленiй Правобережнiй Украiнi i в релiгiйному, i в економiчному вiдношеннi впроваджували з явною брутальнiстю та безоглядною впертiстю протягом усього XVIII столiття».

Здавалося б, що найповнiше вiдомостей i про подii 1768–1769 рокiв, i про учасникiв Колiiвщини мало зберегтися у цих протоколах судових допитiв. Та треба взяти до уваги, що судовi протоколи того часу мiстять низку зiзнань, отриманих при застосуваннi жорстоких тортур та морального тиску. Та й здебiльшого iх писали за бажанням слiдчого або суддi, з них вилучали те, чого тi не хотiли там бачити, та вiльно додавали те, що вважали за потрiбне. До того ж пiдсуднi й самi не казали правди, бажаючи врятувати своiх близьких вiд репресiй, тому називали себе безхатьками та сиротами без рiднi. Маючи надiю на пом'якшення вироку, вони вдавали з себе темних неписьменних селюкiв, якi випадково потрапили до гурту колiiв. Але все це дало привiд стверджувати, що колii були бурлацьким збродом, саме це й задовольняло росiйських та польських можновладцiв. Саме тому, хоч обидвi збiрки судових документiв дають багато цiкавого матерiалу, його треба аналiзувати, маючи на увазi тодiшню судову систему.

Шульгiн не рiвняе Колiiвщину з повстанням пiд проводом Богдана Хмельницького. Вiн пише так: «Якщо Колiiвщина частково i е повторенням Хмельниччини, якщо в одному чи другому випадку народна ненависть 1768 року виявляеться дуже сильною, то все ж цього руху не можна порiвнювати щодо вияву народноi ненавистi до гнобителiв з Хмельниччиною i з iншими селянськими рухами в Європi… Ми не сумнiваемося, що тi люди в нiчиiх очах (!) не являються фанатичними борцями за справу, що iх одушевляе, i що бiльшiсть iз них нiяк не може рiвнятися з борцями Хмельниччини». Така двозначна оцiнка: з одного боку автор виправдовуе Колiiвщину, з iншого – знецiнюе ii. Свою точку зору Шульгiн обгрунтовуе тим, що пiд час повстання колiiв на правобережнiй Украiнi були кращi умови, нiж за часiв Хмельниччини. Тодi в украiнця був единий вибiр: або польська неволя, або боротьба за волю. А от пiд час Колiiвщини украiнськi селяни могли втекти з-пiд польськоi руки на Лiвобережжя, тому украiнець XVIII сторiччя мав альтернативу, на вiдмiну вiд його предкiв. Саме тому, вважае Шульгiн, повстання були локальними, не охопили всю Украiну та не породили такого високого духовного пiднесення його учасникiв, як це було за часи Хмельниччини.

Видатний украiнський iсторик В. Антонович теж написав працю про Гайдамаччину (але довiв опис подiй тiльки до 1768 року) та зробив дуже сумлiнне дослiдження бiографii Івана Гонти. Ставлення Антоновича до гайдамакiв було суперечливим: вiн виправдовував iхнi дii, але не бачив у них борцiв, об'еднаних iдеею.

Вельми цiкавими для того, хто прагне розiбратися в iсторii Колiiвщинi, будуть коментарi Івана Франка до згаданоi нами ранiше анонiмноi польськоi поеми про подii в Уманi. Вiн припускае, що приеднання Гонти, сотника надвiрних козакiв пана Потоцького, до гайдамакiв пiд проводом Залiзняка стало результатом iнтриги частини польськоi шляхти, яка була налаштована проти барських конфедератiв. Саме тому, вважае Франко, польськi лiтописцi, якi були залежнi вiд стипендiй багатих шляхтичiв, до яких належав i Потоцький, навмисне перебiльшили кiлькiсть жертв уманськоi рiзанини та «прикрасили» своi доповiдi вiдразливими та шокуючими подробицями. Самих гайдамакiв письменник вважав борцями за права украiнського народу, про це свiдчить його вiдомий вiрш «Ми – гайдамаки». Але виходячи з його статей, можна зробити припущення, що вiн бачив у боротьбi колiiв не намагання скинути ярмо польського короля, а тiльки прагнення фiзично знищити шляхтичiв-орендарiв та iх посiбникiв – католицьких попiв та евреiв.

В своему цiкавому трудi «Колiiвщина у свiтлi новознайдених матерiалiв» (1924) О. Гермайзе намагаеться довести, що повстання колiiв було iнiцiйовано московськими властями. Ця точка зору стане провiдною в дослiдженнях вчених радянського перiоду. Хоча твердження, що самодержавна московська влада спiвчувала украiнським селянам на Правобережжi та навiть ставилася прихильно до народного повстання (?!), видаеться досить дивним, особливо у свiтi подальших подiй. А як же придушення повстання колiiв силами царськоi армii? У Гермайзе на це е вiдповiдь: то вторгнення колiiв до зони впливу Туреччини змусило Москву втрутитися та приборкати повстанцiв. Про самих повстанцiв Гермайзе не дуже гарноi думки, вiн вважае iх юрбою бурлак, в яких навiть ватажки були неписьменними, хоч вiн мав вiдомостi про широке листування колiiв з московськими властями i турками та видачу численних «грамот», тобто закликiв до участi в повстаннi. «Колiiвщина, – стверджуе Гермайзе, – була справою степового украiнського гультяйства, одiрваного вiд хлiборобства, що збиралось на запорозьких степах, на рибальських промислах, промишляючи ловами та торгiвлею… Три моменти в нiй виразно можна помiтити i прослiдкувати: 1) ненависть до шляхетського режиму, 2) визнання православноi вiри як ознаки, що по нiй розрiзняеться приналежнiсть до одного з непримиримо ворожих таборiв, 3) лояльнiсть до Росii й вiра в те, що росiйський уряд мае допомогти у боротьбi зi шляхтою i навiть органiзувати ту боротьбу». На наш погляд, таке бачення Колiiвщини знецiнюе повстання, яке було боротьбою проти будь-якого панування i спробою створити незалежну державу на частинi територii Украiни.

У творах багатьох украiнських iсторикiв, наприклад, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Івана Крип'якевича, можна побачити i позитивну оцiнку Колiiвщини. У радянський перiод iсторики придiляли багато уваги саме Колiiвщинi, але, на жаль, нав'язана комунiстичною партiею тенденцiя представляти Колiiвщину i всю Гайдамаччину передвiсницею Жовтневоi революцii, соцiальним вибухом, у якому брали участь лише бiдняки, ускладнюе користування iхнiми творами для сучасних студентiв та фахiвцiв. Але все ж таки вийшло чимало статей та монографiй, в яких дослiджено багато цiкавого фактичного матерiалу. Тому не можна вiдхрещуватися вiд усiх без винятку дослiджень радянського перiоду: факти е факти, а от висновки можна i слiд робити iншi. Сучаснi iсторики менш скутi iдеологiчними кайданами, вони мають змогу дати об'ективну оцiнку подiям на Правобережнiй Украiнi у 1768–1769 роках.




Історичнi реалii: Украiна в перiод Гайдамаччини


Колiiвщину не можна розглядати окремо вiд iнших iсторичних подiй того перiоду. Вона е природним продовженням або навiть частиною Гайдамаччини – визвольного патрiотичного руху проти поневолювачiв, а саме проти Речi Посполитоi та Росiйськоi iмперii.

Перiод Гайдамаччини охоплюе три чвертi XVIII сторiччя: вiд 1702-го до 1775 рiку.

Украiнська козацька держава, створена гетьманом Богданом Хмельницьким, об'еднала всi центральнi та майже всi схiдноукраiнськi землi, i лише захiдна Украiна залишалася пiд владою польського короля. Але, увiйшовши на умовах конфедерацii до Московськоi держави (Переяславська рада 1654 p.), Украiна стала об'ектом полiтичноi гри мiж Москвою, Польщею та Туреччиною. Не минуло й двох рокiв, як росiйський цар пiдписав у Вiльно договiр мiж Московiею та Польщею i фактично зрадив переяславськi домовленостi. Це свiдчило, що Москва почала втiлювати в життя план послаблення Украiни. Вiленський договiр фактично створював московсько-польський союз, який був спрямований проти нового союзника Украiни – короля шведського Карла Густава. Це образило Хмельницького, i вiн розгонув активну дiяльнiсть по створенню антипольськоi коалiцii. До неi входили Швецiя, Бранденбург, Трансiльванiя, Молдавiя i Валахiя. Це був амбiтний проект: згiдно з планами учасникiв коалiцii Польща мала бути розподiлена на сфери впливу, а Украiна отримувала усi землi, заселенi украiнцями. Та, на жаль, смерть гетьмана Хмельницького не дозволила реалiзувати цi плани.

Його фактичний спадкоемець генеральний писар Іван Виговський, який мав виконувати гетьманськi обов'язки до повнолiття сина Богдана Хмельницького Юрка, був досвiдченим полiтиком та дипломатом, хоробрим военачальником. Проте обставини склалися таким чином, що вiн не змiг утриматися при владi. У 1658 роцi гетьман стикнувся з потужною промосковською опозицiею, дii якоi призвели до росiйсько-украiнськоi вiйни 1658–1659 рокiв що переплелася з громадянською вiйною в Украiнi. Одним з тактичних ходiв Виговського було укладення мирноi угоди з Рiччю Посполитою, вiдомоi як Гадяцька угода 1658 року. На ii пiдставi Украiна (пiд назвою Велике князiвство Руське) мала увiйти до Речi Посполитоi як рiвноправний спiвучасник конфедерацii з Короною Польською та Великим князiвством Литовським.

Виговський блискуче спланував военну кампанiю та завдав нищiвноi поразки стотисячнiй царськiй армii 9 липня 1659 року у битвi пiд Конотопом. Але перемога у битвi не посилила його влади. В Украiнi пiднялася нова хвиля виступiв опозицii, бо Гадяцький договiр обурив значну частину украiнського суспiльства. Знову почалась дипломатична вiйна: обiцянки, лестощi, пiдкуп, i от проти Виговського виступили досвiдченi полковники Іван Богун, Іван Сiрко та Яким Сомко, якi бажали зробити гетьманом недосвiдченого молодика – сина Богдана Хмельницького Юрiя.

Виговський не змiг боротися за булаву з власними товаришами та склав повноваження на користь Юрiя Хмельницького i промосковськи налаштованоi елiти. Так збройна перемога у вiйнi обернулася полiтичною капiтуляцiею пiсля неi. Бо, незважаючи на поразку в Конотопськiй битвi, московська влада змусила Юрiя Хмельницького пiдписати так званi «Переяславськi статтi» 17 жовтня 1659 року. Таким чином, навiть програвши вiйну, Росiя досягла чималих полiтичних успiхiв: вона встановила реальний вiйськово-полiтичний контроль над Лiвобережжям, отримала можливiсть безпосередньо впливати на призначення гетьмана та iншоi старшини та суттево скоротила владнi повноваження гетьмана i козацькоi ради, навiть Киiвська митрополiя, згiдно «Статтям», пiдпорядковувалась московському патрiарху.

Так розпочалась украiнська Руiна, тобто розпад единоi гетьманськоi держави на Правобережну та Лiвобережну Украiну. Це була епоха гетьманiв-марiонеток, що остаточно зруйнувала Украiнську державу та зробила украiнськi землi об'ектом торгу у полiтичнiй грi. Так, за умовами Прутського трактату 1711 року мiж Росiею i Туреччиною були пiдписанi договори 5 квiтня 1712 року та 13 квiтня 1713 року. Царський уряд зобов'язувався вивести своi вiйська i не втручатися в справи Правобережноi Украiни, а також переселити бiльшiсть козакiв i селян на Лiвобережжя. Частина людей була переселена примусово – вони не хотiли залишати своi поля. Так на обезлюдненi землi Правобережжя повернулися онуки колишнiх власникiв, бо договiр 1714 року мiж Польщею i Туреччиною надав полякам таке право. Знову вiдродилися великi латифундii Потоцьких, Любомирських, Чорторийських, Сангушкiв, Шишкевичiв, Браницьких. Вiдродилися i старi порядки: як i ранiше кожен магнат утримував власний вiйськовий загiн, який пiдкорявся лише йому. Польськi шляхтичi волiли заселити Правобережжя своiми «хлопами» – закрiпаченими украiнськими селянами Волинi й Галичини. Практично Правобережжя стало частиною Польщi, тож, щоб зрозумiти, якi там були порядки, треба познайомитися з полiтичним, економiчним та соцiальним станом Польщi.

У Польщi XVIII сторiччя панувала шляхетська анархiя. Король та його уряд були безсилi проти магнатiв та iх розбещених воякiв, що не боялися нi Бога, нi чорта. Боротьба кiлькох родин за вплив та маетки вийшла на зовнiшньополiтичний рiвень. Магнати почали об'еднуватися у «конфедерацii», щось на зразок полiтичних партiй, та шукати союзникiв у сусiднiх державах: Росii, Пруссii, Францii, зневажаючи iнтереси Польщi як держави. Задля такоi «допомоги» по польських землях вешталися московськi, прусськi та шведськi вояки, виступаючi на боцi тiеi чи iншоi конфедерацii, iнодi проти легiтимного монарха. До того ж польськi королi того перiоду не мали духовноi спорiдненостi з державою, бо Август II (1697–1733) i його син Август III (1733 – 763) вважали себе саксонцями та дбали тiльки про особистi iнтереси. Польща зберегла свою цiлiснiсть тiльки завдяки суперництву мiж Росiею, Пруссiею та Австрiею, якi заважали одна однiй, бажаючи захопити самий ласий шмат польських земель. Тож у Польщi не було нiякого закону, окрiм сили, якiй корився навiть монарх. Польськi шляхтичi, наче вовки без вожака, без упину гризлися мiж собою. Навiть дрiбний власник невеликого села мiг зiбрати свою «дружину» та пiти грабувати iншого власника.

«Тяжко в те повiрити, але факту «заiздiв» (тобто збройних нападiв шляхтича на маеток iншого шляхтича) i грабежiв заперечити годi», – стверджуе Равiта-Гавронський та описуе наслiдки такоi грабiжницькоi розправи: «Впало в тiй бiйцi кiлька трупiв, кiльканадцятьох було скалiчено в дикий i варварський спосiб; стада худоби й коней… горiлка в бочках… плуги – все пiшло в руки переможцiв… Дикiсть переходила всяку мiру… жiнок обдерто зi суконь i навiть iз взуття. Вiкна, стiни, печi подiрявленi кулями… всюди – руiни i знищення».

Розглянемо соцiальну структуру польського суспiльства XVIII сторiччя. Це феодальне суспiльство з виразним подiлом на соцiальнi групи. По-перше – шляхта, якiй належала повнота суспiльних i полiтичних прав. Польська шляхта була надзвичайно численною: у вiдношеннi до загальноi кiлькостi населення ii було у 5 – 10 разiв бiльше, нiж в iнших европейських державах з феодальним ладом. Теоретично вся шляхта була рiвною мiж собою, про що говорить старовинна приказка: «У себе на городi шляхтич воевода». Тобто шляхтич, який мае тiльки хатину та невеликiй шмат землi, був рiвним у правах iз шляхтичем-воеводою. Але громадянська рiвнiсть шляхти була формальною, фактично вона розпадалася на групи за майновим станом. Верхiвка складалася з невеликоi кiлькостi земельних магнатiв. Польський iсторик Н. І. Крашевський стверджуе, що у 1775 роцi було 5 «великих родiв» i 12 «менших родiв» магнатiв.

Другу групу становили досить багатi, але полiтично не впливовi землевласники, яких називали «дiдичi». Таких родiв було десь бiля сотнi.

Третя група складалася з потомствених шляхтичiв-чиновникiв, що не мали великих маеткiв, але мали вплив завдяки високим постам в польськiй адмiнiстрацii. Ця група налiчувала десь до трьохсот родiв.

Четверта група – середня шляхта – вже бiльш численна, iх було десь близько 20 тисяч осiб. Найчисленнiшою групою була дрiбна шляхта. ii представники мали господарство, яке давало iм змогу пiдтримувати досить скромний рiвень життя, тому багато дрiбних шляхтичiв самi йшли на службу до бiльш заможних шляхтичiв, бо магнати й дiдичi самi справами своiх маеткiв не займалися, а наймали для кожного села «губернатора» з дрiбних зубожiлих шляхтичiв. Неважко зрозумiти, що цi управителi дбали лише про сьогоденний зиск та догоджання усiм примхам своiх панiв. Багато лiтописцiв звинувачуе у провокуваннi гайдамацького руху саме зухвалих та жорстоких економiв, особливо тих, що мали еврейське походження. Отут саме час вивчити окрему групу польського суспiльства – евреiв. Вони були вiльнi, мали свою управу та навiть кiлька разiв намагались зорганiзувати свое представництво в урядi. Певно, вони мали вплив, але не мали громадянських та полiтичних прав. В урядових документах евреiв називали «невiрними», або «старозаконними», вони не займали нiяких урядових постiв, iх не брали до вiйська. Багато евреiв були письменними, тому вони працювали писарями та нотарiусами, займалися мануфактурою та торгiвлею. Бiльшiсть полякiв зневажали евреiв з релiгiйних причин та бачили в них конкурентiв у бiзнесi. Свого роду «еврейська торгова мафiя» контролювала цiни на зерно та цукор i займалася перепродажем худоби, у тому числi i краденоi. Євреям закидали контрабанду та пiдробку векселiв, фальшування грошей та розбавляння горiлки водою в орендованих корчмах. Євреi-орендарi були особливо ненависнi селянам, бо саме iм пани вiддавали в оренду шинки та церкви.

Особливе мiсце в польському суспiльствi посiдало й католицьке духiвництво. Церква мала великий вплив на громадян i на державнi справи та володiла майном i землями.

Чималий прошарок мiщан був вiльним i на пiдставi магдебурзького права мав низку громадянських прав i свобод, та фактично мiщани не приймали участi у державно-полiтичному життi Речi Посполитоi.

Селяни в Польщi XVIII сторiччя становили десь 75–80 вiдсоткiв усього населення. Вони були позбавленi будь-яких полiтичних та громадянських прав. Про iхне становище так писав поляк Антонiй Поплавський у виданiй ним 1774 року книжцi: «Пригляньмося трошки до стану наших пiдданих, тих найбiльш гiдних спiвчуття сирiт… Нiчого в цiй краiнi вони не мають власного i навiть власноi для себе своеi особи… у нас селянин («хлопек») е те саме, що скот («бидло»), що його ми продаемо, купуемо, торгуемо ним, гонимо до роботи, як нам подобаеться».

Пан мав право розпоряджатися життям своiх хлопiв, навiть виданий у 1768 роцi закон, що забороняв панам самовiльно карати своiх пiдданих на смерть, не змiнив ситуацiю на краще, бо хлоп не мав права поскаржитися на пана. Тож як пан зашмагав хлопа нагаями, на нього мiг поскаржитися iнший пан або шляхтич-економ. Польський iсторик XIX столiття Корзон пише, що йому нiколи в актах польських судiв того часу не доводилося зустрiти випадку, щоб якийсь пан став дiйсно в оборонi скривдженого хлопа проти iншого пана, власника хлопа. Про це говорить польська приказка: «Крук круковi ока не видовбае». Та до 1768 року польськi пани мали законне право карати своiх хлопiв на смерть. Це дуже часто практикувалося в орендованих маетках на Правобережжi, де, побоюючись бунтiв, селян саджали на палi або четвертували за непокору.

Коли з iнiцiативи гетьмана Івана Скоропадського украiнське населення масово переселилося на Лiвобережжя, обезлюдненi простори були заселенi холопами польських магнатiв з iхнiх волинських та галицьких маеткiв. Бажаючи закрiпити поселенцiв (польськi пани побоювались, що селяни перейдуть на Лiвобережжя), iм обiцяли, що першi 25 рокiв вони будуть вiдробляти панщину тiльки один день на тиждень. Але, як тiльки люди осiли та обзавелися господарством, пани зажадали три, а в деяких мiсцях i чотири днi панщини та додали iншi повинностi.

Кожний хлопець або дiвчина, якi мали 15 рокiв, були зобов'язанi вiдробляти повну панщину. До того ж економ мав нiчим не обмежене право визнати й молодших дiтей хлопа досить мiцними та примусити iх працювати. Робочий день тривав 12 годин взимку i 19 годин влiтку, та була ще й «норма» – економ назначав, скiльки чого мав зробити хлоп за день. Якщо не виконав, то мав працювати вночi.

Не менш принизливими були накладенi на усiх селян горiлчанi повинностi: кожний хлоп мусив купити у панському шинку визначену кiлькiсть лiтрiв горiлки й пива. Це приводило до того, що орендарi шинкiв, зазвичай евреi, нещадно розводили горiлку водою. Та особливо обурювало селян те, що навiть церкви польськi пани вiддавали на вiдкуп тим же евреям. Селяни мали платити грошi за те, щоб користуватися православним храмом. Тому зрозумiло, як до евреiв ставилися на селi.

Отже ми бачимо, що переважна бiльшiсть людей у Польщi не мала нiяких громадянських прав. Навiть вiльнi люди були безсилi вiдстояти своi права в судi. Бо в польських судах того часу засiдали спадкоемнi суддi i дрiбнi шляхтичi, якi отримали цю посаду з рук одного з магнатiв i з собачою вiдданiстю боронили його iнтереси, та люди, яких рекомендували впливовi ксьондзи. Вони нерiдко бували навiть неписьменними i для винесення рiшення питали ради та дозволу свого духiвника.

Для чого так детально зупинятися на зображеннi польськоi системи правосуддя? Бо саме вона демонструе рiвень прав i свобод у Речi Посполитiй. Прочитавши судовi акти, що описують жорстокi тортури, яким пiддавали звинувачених у зовсiм диких речах, наприклад у чаклунствi, можна з чистим сумлiнням заперечити тим iсторикам, якi стверджують, що поляки принесли на украiнськi землi порядок та культуру, i малюють гайдамацькi повстання як бунт темного простолюддя iз уродженим нахилом до розбою, вбивств i пияцтва.

Колiiвщиною називають повстання украiнського народу проти польських загарбникiв, що спалахнуло на Правобережжi навеснi 1768-го i тривало до лiта 1769 року. Питання утому, чи розглядати Колiiвщину як окремий епiзод чи як одну з ланок визвольноi боротьби украiнського народу?

Багато польських та росiйських iсторикiв оцiнюють Колiiвщину як стихiйний бунт без iсторичного пiдгрунтя i будь-яких полiтичних цiлей. На наш погляд, така оцiнка пояснюеться упередженiстю та демагогiею. Навiть такий ненависник боротьби украiнського народу, як Фр. Равiта-Гавронський визнавав: «Ядро тiеi драми, ii початок корiнився глибоко в iсторii Русi i польськоi Речи Посполитоi, а Колiiвщина була тiльки останнiм актом. […] Неспокоi на украiнських теренах тривали… це був казан, що кипiв безупинно, пiдсичуваний традицiями минулого».

Тож е чимало аргументiв, щоб розглядати Колiiвщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжi протягом перших трьох чвертей XVIII сторiччя, вiдомих в iсторii пiд назвою Гайдамаччина. І в такому разi, слiд проаналiзувати всi подii Гайдамаччини, а можливо, i зазирнути ще глибше в минуле.

З перших днiв польського панування на Правобережжi украiнський народ зазнав чимало утискiв, тому стихiйний спротив селян спалахував досить часто. А от коли i чому цих людей, що брали участь у повстаннях, почали називати гайдамаками (це слово турецького походження i означае «бунтiвник»), точно невiдомо. Украiнський iсторик Микола Костомаров у своiй працi «Богдан Хмельницький» називае «гайдамацькими загонами» гурти украiнських повстанцiв-селян, але iнший вiдомий дослiдник – Антонович вважав, що той самовiльно перенiс цю назву на сторiччя назад, можливо, для того щоб пiдкреслити аналогiю, бо в оригiнальних документах перiоду Хмельниччини цього слова нема. Вперше назва «гайдамаки» зустрiчаеться в унiверсалi польського «регiментаря партii украiнськоi» Яна Галецького, виданому у Львовi 5 березня 1717 року. В цьому документi вiн закликае винищувати «свавiльне гайдамацьке гультяйство», тобто украiнських повстанцiв, що дiяли в Киiвському, Брацлавському i Подiльському воеводствах. Пiсля цього термiни «гайдамаки» i «Гайдамаччина» часто зустрiчаються у польських документах. Та було б помилкою вважати, що гайдамацький рух зародився в той перiод. Доцiльно припустити, що початком Гайдамаччини е повстання украiнського селянства на Правобережжi в 1702–1704 роках пiд проводом Семена Палiя i Самiйла Самуся. Бо якщо повстанцiв того часу навiть i не називали гайдамаками, то цiлi i методи iхньоi боротьби подiбнi до всiх пiзнiших «офiцiйно гайдамацьких» виступiв.

Семен Палiй, козак Нiжинського полку на прiзвище Гурко, зробив типову для того часу военну кар'еру. Вiн перейшов на Сiч в 1684 роцi i майже одразу виступив у похiд проти татар як отаман козацького полку в складi армii польського короля Яна Собеського. Дуже швидко хоробрiсть та здiбностi Палiя були помiченi, Ян Собеськiй наблизив до себе талановитого командира. Пiсля багатьох походiв, де вони билися плiч-о-плiч, Ян Собеський посприяв тому, щоб у 1685 роцi сейм призначив Семеновi Палiевi Фастiв з околицею, а його товаришевi, полковниковi Захаровi Іскрi, Корсунь. Цi землi були обезлюднiли внаслiдок загального переселення украiнцiв з Правобережжя на Лiвобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем 1681 року. Войовничий Семен Палiй виявився енергiйним адмiнiстратором. Зробивши Фастiв осередком полку, вiн розпочав бурхливу дiяльнiсть. Бажаючи зробити своi землi процвiтаючими, вiн приваблював втiкачiв з Волинi й Подiлля, обiцяючи традицiйний козацький лад, та iгнорував договiр 1686 року мiж Московiею та Польщею, згiдно з яким широка смуга Правобережжя вздовж Днiпра мала залишатися незаселеною. Його дiяльнiсть стурбувала польських шляхтичiв, якi зрозумiли небезпеку такого острова добробуту. До канцелярii польського короля полетiли скарги та обмови, в яких говорилося, що Палiй мае на метi забрати пiд свою владу усе Правобережжя, а потiм й iншi землi на пiвночi. Декiлька спроб польськоi шляхти вдертися на землi, пiдконтрольнi Палiевi, зазнали невдачi. Вiйськова сила Палiя дозволила йому iгнорувати призначеного поляками гетьмана Могилу i його спадкоемця гетьмана Гришка. З наступним гетьманом – Самусем – Палiй вступив у союз та дозволив здiйснювати формальний контроль у своiх землях.

Закрiпившись, Палiй почав просуватися на захiд, приеднуючи новi села. Йому не дуже часто приходилось виймати шаблю, бо його слава йшла поперед нього та змушувала полякiв кидати своi маетки. Селяни ж радо зустрiчали Палiя, бо розголос про його козацьку державу «без ляхiв, без холопа i без пана» здобув йому пошану усього украiнського населення.

Палiй справдi вiдродив запорозькi порядки, вважаючи кожного селянина осiлим козаком. Призначенi старшинам та церквам маетки мали оброблятися найманими працiвниками, бо нiчого на кшталт панщини не мало бути. Маючи амбiцiйне бажання звiльнити украiнськi землi та об'еднати знов усю Украiну, Палiй у 1688 роцi запропонував союз гетьмановi Лiвобережноi Украiни Мазепi на умовах, що той стане гетьманом об'еднаноi Украiни. Та вiн не врахував того, що Мазепа не був самостiйною фiгурою, i якщо сам Палiй лише формально пiдпорядковувався польському королевi, то Мазепа був пiд постiйним жорстким контролем московськоi влади. Тому вiн лише узявся передати росiйському царевi пропозицii Палiя. Та цар Петро добре розумiв, що поеднання Лiвобережних земель з козацькою республiкою Палiя приведе до втрати контролю над усiма украiнськими землями. Але, бажаючи приручити Палiя, росiйськiй цар зробив йому «звабливу» пропозицiю – Палiй зi своiм полком залишае Правобережжя та переходить на лiвий берег, в Гетьманщину, i стае довiчним полковником. Таку пропозицiю Палiй вiдкинув, але зберiг дружнi стосунки з Мазепою та декiлька разiв пропонував йому об'еднатися без благословення Москви. Палiю не пощастило знайти в Мазепi союзника, тому вiн своiми силами розбудовував свою державу, безупинно воюючи з татарами та шляхетськими загонами. Наприкiнцi вiку над головою Палiя зiбралися хмари – в нього було дуже багато ворогiв, вiн був небезпечний як для полякiв, так i для Москви.

У 1699 роцi польський сейм ухвалив рiшення вiдiбрати у Палiя землi на Правобережжi та лiквiдувати козацтво зовсiм, усi протести з цього приводу були проiгнорованi. Новий польський король Август II деякий час вагався, не бажаючи збройного конфлiкту з таким славетним воiном, але кiнець кiнцем направив Палiевi письмову вимогу, щоб той розпустив козацьке вiйсько, передав землi намiснику корони i покинув Правобережжя. Та, знаючи репутацiю Палiя, Август почав збирати вiйська, не чекаючи вiдповiдi. Влiтку 1702 року Семен Палiй i Самусь видали унiверсал про початок повстання проти Польщi. На захист вiльного порядку повстало не тiльки козацтво – у кожному селi формувалися повстанськi загони з мирних хлiборобiв, якi не бажали становитися хлопами шляхти.

Бойовi дii у Брацлавському i Подiльському воеводствах, якi перекинулись на Волинь та навiть у Галичину, дуже налякали польських шляхтичiв. Вони тiкали з маеткiв або готувалися переживати осаду за мурами своiх замкiв. Дрiбна украiнська шляхта на чолi iз Братковським приедналася до повстання, маючи надiю взяти участь у перерозподiлi вiдiбраних у полякiв маеткiв. Семену Палiю не бракувало вiйськовоi фортуни: у жовтнi 1702 року його змiшана армiя здобула блискучу перемогу над польським вiйськом та викинула з Бердичева двотисячний гарнiзон Потоцького. Пiсля успiшних наступiв армiя Палiя здобула Вiнницю, Бар, Дунаiвцi та Меджибiж. Бiла Церква здалася пiсля довгоi облоги, туди Семен Палiй i перенiс свiй осередок.

Польща схаменулася та почала готувати контрудар. На початку 1703 року з Волинi, Литви та Галичини посунули на Украiну вiйськовi частини, що в купi налiчували до 30 тисяч воiнiв i понад 50 гармат. Добре знаючись на звичаях козакiв, поляки почали наступ, коли бiльша частина воякiв та селян розбрелася по домiвках на зимування. Завдавши кiлька вельми дошкульних ударiв, поляки вдалися до дипломатii та домовилися з татарами про напад на украiнськi землi з пiвдня. Але головною «таемною» зброею полякiв була змова з московським царем. У критичний момент протистояння цар Петро І надiслав Палiю наказ, датований 2 березня 1704 року, яким звелiв негайно скоритися законнiй владi польського короля та покинути Бiлу Церкву, погрожуючи, що в iншому випадку московськi вiйська змусять його до того. Самусь, як наказний гетьман Правобережжя, мав пiдкоритися Мазепi та склав свою булаву. Але Семен Палiй проiгнорував вимогу царя i вирiшив боротися. Вiн закликав пiд своi знамена якомога бiльше волелюбних людей та не припиняв дiяльностi аж до прибуття Мазепи на Правобережжя на чолi великих збройних формувань у травнi 1704 року. Палiй передав Мазепi Бiлу Церкву без бою, а сам без перешкод перевiв свiй осередок до Немирова. Виникае питання: чому Мазепа не захопив Палiя в полон? Існуе припущення, що мiж Палiем та Мазепою були таемнi домовленостi. Так, вони часто зустрiчались особисто, навiть пiсля того, як у травнi 1704 року Мазепа дiстав вiд Москви доручення заарештувати Палiя. Для гетьмана було вигiдно зберiгати статус-кво, але це не задовольняло нi полякiв, анi росiйського царя. Мазепа був змушений заарештувати Палiя, коли той прибув до його стану на переговори. По дорозi до Батурина Палiй втiк, можливо, йому допомогли козаки з табору Мазепи. На нього було оголошено полювання, i вiн не змiг дiстатися безпечного мiсця. Палiя було схоплено та вiдправлено до Москви. Пiсля року ув'язнення цар видав наказ заслати полковника Семена Палiя у Сибiр, до Томська. Арешт Палiя означив кiнець повстання. Усi регулярнi козацькi частини Правобережжя пiдкорилися гетьману всiеi Украiни Мазепi. Тепер Польщу i Росiю зв'язував «вiчний мир», i польськi пани почали повертатися на правобережнi украiнськi землi.

Так закiнчилась Козаччина та почалася нова фаза боротьби – Гайдамаччина. Змiнилися i форми боротьби, вiдтепер це були не спланованi военнi дii, а некоординованi акцii озброених повстанських загонiв. Та мета боротьби була тою ж самою – вiдродження вiльноi Украiнськоi держави без ляхiв, без холопа та пана.

Наступних п'ять рокiв Правобережжя перебувало в злуцi iз Лiвобережжям, гетьман Мазепа керував усiею Украiною, але з постiйною оглядкою на Польщу та Москву. Однак невдача дуже цiкавого та амбiцiйного проекту Мазепи, який мрiяв очолити незалежну Украiну, знов поновила розподiл Украiни та боротьбу за сфери впливу. То був час iнтриг, але кiнець кiнцем цар Петро у договорi з Туреччиною вiд 3 липня 1711 року зобов'язався вивести своi вiйська з Правобережжя та повернути його пiд польську руку. Це було наче вiддзеркаленням того, що мало мiсце чверть сторiччя назад: Правобережжя знову вiддають Польщi, а гетьман Скоропадський, як ранiше гетьман Самойлович, проводить масове переселення украiнського населення на Лiвобережжя. Але цього разу багато з тих, хто оселився на Правобережжi за Семена Палiя, залишилося там. Тому новi поселенцi з Волинi та Галичини змiшалося з людьми, якi пам'ятали, що були вiльними та були готовi боротися за це. Про той час iсторик Микола Костомаров писав: «Ім'я Богдана Хмельницького було вiдоме i старому, i малому, вiдоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дiтям, украiнськi матерi за панською пряжею спiвали дiтям про те, як то колись iхнi предки козаки панськими трупами греблi гатили. Таемна надiя на визволення з ляськоi неволi не покидала украiнський народ…»

Тому польськi шляхтичi вже не почували себе у безпецi на украiнських землях. Вороже настроенi селяни не втрачали нагоди пошкодити шляхетське майно, пiдпалювали домiвки та вбивали «губернаторiв». Багатi дiдичi навiть не з'являлися у своiх украiнських маетках, а змушенi самостiйно хазяйнувати дрiбнi шляхтичi побоювались виходити за межi своiх домiвок.

Гайдамаччина поширилася на усе Правобережжя. Дрiбнi загони повстанцiв використовували виключно партизанськi методи боротьби. Та бувало й так, що усiм селом повставали проти пана та вчиняли рiзанину. У 1712 роцi коронний гетьман Сенявський був змушений привести на Волинь та Подiлля частини польськоi регулярноi армii для боротьби з гайдамацькими загонами та сiльськими заколотами. Але навiть слабкий перемагае, коли дiе розважливо – успiшнi гайдамацькi наскоки ставали дедалi частiшими.

Особливо зросла кiлькiсть гайдамацьких виступiв в 30-х роках XVIII столiття, iхнi загони ставали бiльш органiзованими та здобували бойовi навички. Польський уряд був змушений висилати додатковi вiйськовi частини, проте гайдамаки продовжували дiяти.

Пiсля смертi Августа II у 1733 роцi королем обрали польського шляхтича Станiслава Лiщинського, з дочкою якого одружився французький король. Та в гру вступила Пруссiя у спiлцi з Росiею, яка не бажала, щоб Францiя отримала вплив на Польщу. Маючи давнi стосунки з магнатами Любомирськими, Потоцькими i Вишневецькими, вони iнiцiювали створення конфедерацii, яка проголосила королем Августа III. Московськi та прусськi вояки увiйшли до Польщi i змусили Лiщинського зректися корони.

До 1734 року всi гайдамацькi загони створювались стихiйно та дiяли окремо. Першу спробу поеднати гайдамакiв зробив у 1734 роцi сотник надвiрноi мiлiцii князя Любомирського у Шаргородi Верлан, який i став на чолi бунту. Загальна полiтична ситуацiя в Польщi була сприятливою для повстання, бо в краiнi панував безлад. Верлан був вельми шанованою людиною, i його заклик до всенародного повстання знайшов вiдгук у серцях багатьох людей. До нього радо приедналися iншi загони надвiрноi мiлiцii, сформованi з украiнцiв: уманський iз сотником Писаренком та ротмiстри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий iз iхнiми частинами. До лав гайдамацьких повстанцiв стали також запорожцi Грива, Медведь, Моторний, Темко, якi очолили повстанськi селянськi загони. Як i Палiй, Верлан почав вiдроджувати козацькiй лад на контрольованих ним землях, завiв козацькi реестри, призначив сотникiв, ротмiстрiв, поручникiв. Вiйська кожен день поповнювалися, сотнi перетворювалися на тисячi. Верлан, сотня якого розрослася в полк чисельнiстю понад тисячу воякiв, кiлька разiв пройшов Брацлавщину, здiйснюючи каральнi заходи. У документах записано, що вiд рук його воякiв загинули близько сотнi польських шляхтичiв та чимало iх попихачiв, у першу чергу евреiв. Далi його загiн перейшов на Подiлля, а потiм на Волинь, де повстанцi зайняли чимало поселень. Отаман Грива зi своiм полком здобув важливi стратегiчнi мiста – Вiнницю i Меджибiж. Повстання стрiмко набирало обертiв: у Киiвському воеводствi повстанцi захопили мiста Корсунь, Бердичiв, Погребище, Котельню, Ходорiв та iншi, на початок 1735 року повстання охопило усе Правобережжя.

Польськiй уряд пов'язував повстання Верлана з московськими урядовцями, якi через росiйського полковника Полянського передали сотнику таемну iнформацiю. Та треба зауважити, що польськi iсторики мали звичку подавати усi спроби украiнцiв зректися польського ярма як чужу iнтригу. Немае документiв, якi б беззаперечно свiдчили, що росiйська корона обiцяла допомогу своiм православним братам з Украiни. Інша справа, що украiнськi повстанцi дiйсно сподiвались, що Росiя е iхнiм природним союзником у боротьбi, бо питання релiгii було ключовим, а Росiя вважалася оплотом православ'я, i треба не забувати, що дiйсно чимало росiян щиро спiвчувало своiм православним братам, якi були пiд релiгiйним ярмом католицькоi Польщi, тож, можливо, що це була военна хитрiсть – сам Верлан пустив байку про те, що росiйська цариця Анна таемно пiдтримуе бунт. Але позицiя росiйського уряду була бiльш цинiчною та далекоглядною. Тому вiн радо вiдгукнувся на вiдчайдушне прохання полякiв приборкати гайдамацьку орду. Можна припустити, що саме втручання росiйського уряду вирiшило долю повстання. Справа у тому, що каральнi акцii польських вiйськових лише загострювали ворожнечу. Прибуваючи до мiста, де побували гайдамаки, вони хапали перших-лiпших селян та звинувачували iх у причетностi до гайдамакiв. А далi тортури, военно-польовi суди i… новi гайдамаки. У 1735 роцi польський уряд визнав, що вельми витратна кампанiя проти гайдамакiв (кiлькiсть каральних загонiв неупинно збiльшувалась увесь час) не дае суттевих успiхiв. Кiлька вiйськових частин потрапили у гайдамацькi засiдки i понесли великi втрати, а деякi польськi загони старанно ховалися у вiдносно безпечних зонах, не бажаючи зустрiчi з гайдамаками. Кiнець кiнцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу i отримав ii. Вiйська пiд командуванням росiйського генерала фон Гайне були розквартированi на Правобережжi i разом з поляками почали масштабнi акцii по знищенню гайдамацьких загонiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/u-v-b-lochk-na/kol-vschina-1768/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения